ЛІЦЕЙ

Історія Тиврівського ліцею має глибоке коріння. Ще наприкінці ХVІІІ століття власники Тиврова Ярошинські розпочали будувати для себе палацову садибу на схилі недалеко від Південного Бугу. Будівництво велось у 1778 – 1784 роках. Довжина будівлі перевищувала 150 метрів. Біля парадного входу зі сторони Південного Бугу були фонтани, бесідки та місце для оркестру. Поблизу розкинувся великий дендропарк з озером, яке ділилось кам'яним містком на дві частини. Біля берега стояло кілька човнів, призначених для відпочинку. На озері також плавали білі лебеді. Парк мав форму кінської підкови з «алеєю кохання», яка проходила через всю територію і де через кожних п'ятдесят метрів були поставлені античні скульптури із білого мармуру, привезені з далекої Італії. Також були побудовані бесідки.

Через століття від часу свого виникнення „палац Ярошинських“ змінює своє початкове призначення та приймає в свої стіни навчальний заклад.

Наприкінці ХІХ століття в Подільській губернії функціонували Кам’янецьке, Тульчинське, Приворотське, Шаргородське духовні училища та Кам’янецьке жіноче духовне училище. Утримання такої кількості навчальних закладів вимагало від духовенства значних витрат. Умови роботи Шаргородського та Тульчинського училищ не відповідали потребам. В таких умовах виникла думка про перенесення даних навчальних закладів до містечка Тиврів, де для цієї потреби було придбано розташований над Південним Бугом великий будинок з садибою відомий під назвою „палац Ярошинських“.

В 1894/1895 навчальному році в училищі навчалось: у 4 класі – 27 учнів, 3 класі – 23 учні, 2 класі – 27 учнів, 1 класі – 33 учні, підготовчому класі – 24 учні. До навчального плану входили: російська мова, грецька мова, латинь, катехізис, церковний статут, арифметика, співи.

Дане приміщення було необхідно переобладнати для розміщення в ньому навчального закладу. Тому 27 квітня 1893 року в місті Кам’янець-Подільський в Управлінні свічних операцій (Троїцький монастир) було проведено торги. Оскільки результату досягнути не вдалось, то 30 квітня відбулись повторні. Вартість запланованих ремонтних робіт склала 36 252 рубля. Було утворено Комітет по нагляду за підготовчими роботами. До нього увійшли священики села Гибалівки Климент Смогоржевський, села Писарівки Григорій Маньковський, містечка Красне Григорій Львович, містечка Тиврова Мефодій Клопотовський. Від училищного правління в Комітет увійшли помічник наглядача училища Петро Фіделін та викладач Йосип Прокопович. Для членів Комітету визначалась оплата – 100рублів в рік, для членів училищного правління – 50рублів.

Велику увагу діяльності Тиврівського духовного училища приділяв єпископ Подільський та Брацлавський Димитрій, який 9 жовтня 1893 року дав дозвіл на встановлення для учнів стипендії імені святого Димитрія. Рішення про це було прийнято на єпархіальному з’їзді 7 жовтня 1893 року. Ця ініціатива знайшла підтримку в єпархії і розпочався збір пожертвувань на ці потреби. Положення про стипендію склав член правління училища священик Григорій Маньковський. Пропонувалось виплачувати цю винагороду з відсотків з розміщеного в банку капіталу на суму в 2 500 рублів. Щодо цього було направлено клопотання до Святішого Синоду, який 26 серпня 1894 року дав відповідний дозвіл (№3838). 25 квітня 1895 року училищне правління запропонувало єпископу Димитрію нагородити за відмінну поведінку та навчання стипендією учня другого класу Івана Озеранського, дитину з малозабезпеченої, багатодітної сім’ї священика з Могилівського повіту. На виплату даної стипендії робив пожертвування і тодішній Подільський губернатор Наришкін.

Правлінням Тиврівського духовного училища в „Подольских епархиальных ведомостях“ були оголошені умови прийому бажаючих навчатись. Відповідно до них приймальні іспити до підготовчого класу проводились 22 серпня 1893 року, до першого класу – 20 серпня, до другого класу – 19 серпня, до третього класу – 18 серпня, до четвертого класу – 17 серпня. Плата за навчання для учнів осіб не духовного походження мала становити 210 рублів на рік і вноситись по 70 рублів тричі на протязі року. Для дітей духовенства – 110 рублів на рік (відповідно 40-40-30 рублів на протязі року). Учням, що прибували на навчання було необхідно мати при собі: переміну літнього та зимового одягу, дві пари чобіт, чотири зміни білизни, шкарпеток та хустинок. В підготовчий клас приймали дітей від 9 до 11 років, до першого класу – в 10-12 років. При вступі були необхідні свідоцтво про народження та хрещення (в разі їх відсутності виписка з метричних книг) з доданням до них гербової марки вартістю в 60 копійок та медична довідка про щеплення від віспи.

Будівельні роботи відбувались вкрай незадовільно, спочатку планувалось розпочати їх ще в 1892 році. Але контракт підписали лише в 1893 році, а приступили – в 1894 році. Був намір переобладнати екіпажну повітку та конюшню в підготовчий клас з гуртожитком, але це виявилось неможливим, оскільки старі приміщення остаточно доруйнувались, а місце, де вони були розташовані було незручне через свою віддаленість від основного будинку. Тому 12 травня 1894 року розпочалось будівництво нового приміщення для підготовчого класу, що було санкціоновано єпископом Димитрієм, який на подану пропозицію наклав резолюцію:„Будівництво особливого будинку для приміщення класу , а також облаштування училищної церкви в Тиврові вважаю необхідними“. Проте на єпархіальному з’їзді делегати вирішили побудувати не окремий клас, а будинок для церкви, дев’ять класів та кімнати для наставників. Для цього у відповідності з проектно-кошторисною документацією розробленою архітектором Калашниковим було необхідно: на будівництво дев’яти класів та кімнат для наставників – 34 949 рублів 4 копійки, на церкву без іконостасу – 15 тисяч рублів. Згодом архітектор з метою здешевлення проекту запропонував переобладнати під церкву одну з спальних кімнат головного будинку. З’їзд пристав на пропозицію Калашникова і вирішив будувати двоповерховий будинок з дев’яти класних кімнат і кімнати для викладачів, гардероб мав бути на нижньому поверсі, а приміщення під церкву переобладнати. Всі роботи планувалось здійснити в 1894 році, щоб з 1894/95 навчального року перемістити сюди і Тульчинське духовне училище. Кошти виділялись відповідно до проектно-кошторисної документації (34 949 рублів 4 копійки), а на переобладнання церкви додатково ще дві тисячі рублів. Фактично на ці потреби зібрали 2 979 рублів. Для закупівлі церковного начиння до Києва та Москви направлялись священики Маньковський та Кашубський. Підрядниками по облаштуванню церковного іконостасу були майстер Маленко та купець Невєжин. В храмі передбачалось мати ікони „Цар слави“ та „Моління про чашу“, а також зображення святителів Воронезьких Митрофана й Тихона, та Антонія й Феодосія Печерських. Все необхідне закуповувалось в магазинах Борисова, Горбунова, Дитятіна.

Офіційне відкриття Тиврівського духовного училища відбулось 21 вересня 1893 року. Освячення церкви запланували на 28 травня наступного 1894 року на день святого Димитрія, митрополита Ростовського, оскільки церква мала бути святого Димитрія.

На утримання Тиврівського духовного училища за період з 1 вересня 1893 по 1 січня 1894 року було використано 11 238 рублів 72 копійки, а отримано за цей же період з Шаргородського та Тульчинського духовних училищ 14 067 рублів 96 копійок. Невикористані кошти становили 2 829 рублів 24 копійки.

З утворенням училища довелось вирішувати й побутові справи. Так, було дозволено утримувати службовцям, що проживали на території закладу, на верхній садибі, де був спеціальний двір, не більше однієї корови, отримувати з їдальні за плату продукти. Розглядався конфлікт з поміщиком Енгельгардом, який не дозволяв безкоштовної переправи службовцям училища на поромі, що належав йому. Правління ж духовного училища вважало, що коли придбало маєток, то отримало й право на безоплатну переправу. Своєрідність цього конфлікту була ще й у тому, що Енгельгард був почесним наглядачем училища.

Після проведення вступних іспитів на 1893/94 навчальний рік до Тиврівського духовного училища були зараховані до 4 класу 26 учнів, до третього класу – 34 учні, до другого класу – 20 учнів, до першого класу – 38 учнів, до підготовчого класу – 20 учнів. За підсумками навчального року перші випускники Тиврівського духовного училища закінчили з таким результатом: Левицький Володимир, Литвинський Віктор, Козловський Петро, Доброшинський Іван, Шаркевич Діонісій – по першому розряду, Писаревський Михайло, Стрельбицький Костянтин-2, Гловацький Олександр, Сваричевський Олександр, Хаберський Діонісій, Студецький Федір, Осецький Микола, Левитський Олександр, Петровський Микола – по другому розряду та були переведені до першого класу семінарії, а учні третього розряду допускались до перездачі іспитів: Леонтович Олександр з арифметики, Стрельбицький Костянтин-1 з церковного статуту, Прокопович Устин з російської мови, Симоновський Іван з грецької мови, Вороновський Гаврило з російської та грецької мови, Дворницький Олександр з церковного статуту та арифметики, Лапинський Микола та Лапчинський Мойсей з грецької мови та арифметики, Липницький Костянтин з грецької мови. На повторний курс були залишені Домбровський Калістрат, Краснокутський Олександр, Молчановський Михайло.

Урочисто відзначали в училищі столітній ювілей подільської єпархії. Святкування відбувалось 14 травня 1895 року. З промовами виступили священик училища отець Павло Шпановський та вчитель Володимир Левицький. На честь цієї події почесний наглядач Тиврівського духовного училища землевласник Костянтин Васильович Енгельгард виділив 3 тисячі рублів для училищної церкви.

Важкого удару училищу завдала пожежа, що відбулась в 1898 році. Вона знищила 75% старого навчального корпусу. Довелось на певний час розпускати учнів по домах і відновити навчання лише 5 листопада 1898 року. В гуртожитку розселили 130 учнів і 31 мав проживати на квартирах у місцевих жителів.

Питання відбудови обговорювались на з’їзді духовенства Тиврівського навчального округу. Делегати відхилили пропозицію присутнього наглядача церковних шкіл при Синоді Василя Івановича Шемякіна перенести училище до міста Вінниці. (Оціночна вартість садиби та будинку училища становили тоді біля 200 тисяч рублів). Розглядалась пропозиція архітектора Северина Нюхалова про відбудову приміщення, який запропонував кошторис ремонтних робіт з встановленням парового опалення на 59 603 рублі. Делегати відхиливши намір встановити парове опалення, вирішили виділити на ремонт 42 340 рублів 51 копійку. (За пожежу було отримано 25 000 рублів страхових виплат). Взагалі, старе приміщення училища було мало придатне для навчальної діяльності. Оглянувши його ревізор дійсний статський радник Петро Іванович Нечаєв так охарактеризував побачене:„Великі незручності для навчального закладу: багато місця не використовується в різних завулках і коридорах, в них холодно і майже постійні протяги, розташування їх безладне, на утримання всіх училищних будівель в належному порядку разом з водогоном та великим парком щорічно необхідна досить велика сума грошей“.

В перший період його функціонування з Тиврівським духовним училищем була пов’язана діяльність кваліфікованого викладацького складу. Очолював училище статський радник Іларіон Петрович Зілітинкевич, випускник Київської духовної академії. Він був нагороджений орденом святого Станіслава 2-го ступеня. Його заступник - статський радник Петро Онисимович Фіделін, теж випускник Київської духовної академії, нагороджений орденом святого Станіслава 3-го ступеня та святої Анни 3-го ступеня. Викладачами працювали: колезький радник Володимир Миколайович Левицький, випускник Санкт-Петербургської духовної академії, нагороджений орденом святого Станіслава 3-го ступеня; колезький радник Олександр Якович Лавров, випускник Санкт-Петербургської духовної академії; колезький асесор Валентин Якович Смогоржевький, випускник Подільської духовної семінарії; колезький асесор Флор Іванович Мальванський, випускник Київської духовної академії, нагороджений орденом святого Станіслава 3-го ступеня; статський радник Йосип Федорович Прокопович, випускник Санкт-Петербургської духовної академії, нагороджений орденом святої Анни 3-го ступеня; колезький регістратор Георгій Васильович Яворський, випускник Подільської духовної семінарії; Олександр Панасович Двірницький, випускник Одеської духовної семінарії; надвірний радник Михайло Михайлович Павлович, випускник Київської духовної академії, нагороджений орденом святого Станіслава 3-го ступеня; Іван Федотович Гладковський, випускник Подільської духовної семінарії, Георгій Арсенійович Саханевич, випускник Подільської духовної семінарії. Обов’язки духівника училища виконував священик Тиврова Мефодій Данилович Клопотовський. Господарськими справами керував економ Микола Олександрович Копержинський. Охороною здоров’я учнів опікувався випускник Харківського університету А.І.Аптекар.

Найбільший слід з числа перших педагогів Тиврівського духовного училища залишив Микола Дмитрович Леонтович, який після закінчення Подільської духовної семінарії деякий час викладав церковний спів та чистописання.

Оплата праці працівників училища складала: лікаря 600 рублів, викладачів 480 рублів, священика 400 рублів. Отже, утворене в 1893 році Тиврівська духовне училище з моменту свого заснування стало потужним центром духовного життя Подільського краю. Незважаючи на важкий шлях становлення, що ускладнювався фінансовими проблемами та стихійними лихами (пожежа) воно гідно зайняло місце серед інших подібних навчальних закладів. З училищем пов'язаний життєвий шлях багатьох представників української інтелігенції серед яких особливе місце займають М.Леонтович та К.Стеценко.

З училищем пов'язаний життєвий шлях багатьох представників української інтелігенції. Найбільший слід з числа перших педагогів Тиврівського духовного училища залишив Микола Дмитрович Леонтович, який після закінчення Подільської духовної семінарії деякий час викладав церковний спів та чистописання.М.Д.Леонтович жив на Тиврівщині двічі: у селі Шершнях Тиврівської волості й у Тиврові. Батько Миколи – Дмитро Феофанович – був сільським священиком, людиною достатньо освіченою і надзвичайно музикальною. Він грав на кількох інструментах, у роки навчання брав участь у семінарському оркестрі, деякий час керував хором семінаристів.

Мати майбутнього композитора – Марія Йосипівна – відрізнялася м’якістю характеру, душевною чуйністю і витонченістю. Вона дуже полюбляла українські народні пісні і чудово їх співала. Вона ж прищепила синові з дитинства любов до народної пісні. До музики залучилися й інші члени родини Леонтовичів: брат Миколи Олександр згодом став співаком – професіоналом, сестра Марія студіювала співи в Одесі, а Олена навчалася з фортепіано у Київській консерваторії. Природно, що у повсякденному побуті Леонтовичів завжди лунали музика і співи. Музичний хист самого Миколи виявився дуже рано. У 1887 році батько влаштував його до Немирівської гімназії. Але обтяжено великою сім’єю священику виявилося не під силу платити за навчання у гімназії. Тому у 1888 році Дмитро Феофанович змушений був перевести Миколу до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувались на цілковитому пансіоні.

Влітку1901 року молодий вчитель М.Д. Леонтович, переїхав до Тиврова. Тут Леонтович розпочинає вчителювати у духовному училищі, створює учнівський оркестр. Під час роботи у Тиврові автор видає геніальну збірку пісень до якої увійшли відомі на весь світ твори «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть» та інші. З часом, прогресивно настроєний Леонтович став не до вподоби місцевому керівництву і восени 1902 року переїжджає до Вінниці, що сповнила його надіями на нові художні враження, на поповнення музичних знань.

Другим геніальним українським композитором який працював у духовному училищі був Кирило Григорович Стеценко. В 1903 році закінчивши духовну семінарію та здобувши музичну освіту в 1904 році в драматичній школі М.Лисенка у Києві відкрив в собі талант композитора. В червні 1910 року К.Г.Стеценко, перевтомлений надмірно напруженим життям у Києві, хворий, на вимогу лікарів залишає місто. Наприкінці літа він переїхав до Тиврова, де почав викладати співи у духовному училищі.

Тиврів справив на Стеценка приємне враження. Композитор захоплюється багатою природою Поділля, спокоєм тихого містечка, відпочиває від безперервної біганини по заробітках. В одному з листів він розповідає: «Тиврів стоїть на горі, під якою тече, звиваючись красивими лініями, Буг. Кругом ліс. Моя садиба межує до цього лісу. Училище, де я учителюю, мешкає в бувшому поміщицькому будинкові-палаці, який вистроєний серед розкішного парку. Парк цей від моєї хати через дорогу. Взагалі природа тут надзвичайно красива і розкішна. Осінню, коли дерева і все одяглося «в ризу золотую», тут було так гарно, а що то буде весною та літом – я боюся і уявити собі. Кажуть, що…чудово. Почуваю я себе дуже гарно. Уроків у мене всього тільки 9 на тиждень, часу вільного я маю багато. Настрій увесь час бадьорий, бойовий – хочеться щось здорове, велике утворити. Почуваю себе розв’язаним, вільним, хазяїном самого себе. Робиться багато і з великою охотою і задоволенням – так я себе ніколи не почував».

Перебування у Тиврові для композитора, досить вдале для творчої роботи. Привертає увагу і те, що за порівняно короткий час Стеценко написав такі полум’яні твори, як «Єднаймося» на слова І.Франка – заклик до об’єднання для визвольної боротьби, кантату «Шевченкові» гімн великому поету-революціонеру. Незважаючи на те, що обставини тиврівського життя виявилися не такими привабливими для Стеценка як йому спочатку здавалося, композитор працював ще дуже інтенсивно. Проте тим помітніше, як радісні й бойові настрої композитора поступово блискнуть і далі змінюються болісним розчаруванням. Задушлива атмосфера і сонні будні Тиврова робили подальше перебування Стеценка у містечку нестерпним. Твори композитора не знаходили ні виконавців, ні аудиторії, а осідали мертвим грузом десь у шафі. Кирила Стеценка переслідували матеріальні нестатки. Все це призвело до того, що автор залишає духовне училище.

Новий етап розвитку освіти розпочинається в радянський період. В 1921 році починають відкриватися дитячі притулки. До кінця року в губернії їх діяло уже – 76, в 1922 році – 135. Станом на 1 січня 1922 року дитячі притулки вже є в Тиврові, Борскові, Пиляві, Шершнях і Селищі, а дитячі будинки – в Тиврові і Сутисках. У квітні 1922 року в селищі Тиврів відбувся волосний з'їзд комнезамів, який особ¬ливу увагу приділив розвитку народної освіти. Виконкомам пропонувалося по¬дбати про забезпечення шкіл землею, паливом, про надання вчителям безкоштовних квартир. На цей час у містечку працювали створені Радянською владою: трудова школа, механічна профшкола, музична школа, трирічні педагогічні курси, дитячий будинок, гуртки лікнепу. У цьому ж році організували трудову колонію, яка містилась «у 2-х поверховому будинку духовної школи. Допоміжний поверх використовується почасти під квартири службовців колонії, а почасти зайнятий трудовою 7-річною школою. Другий поверх з 17 кімнат зайнятий дитбудинком, в якому проживає 154 дитини». Трудовій колонії виділили також: 65га орної землі, 4га городу, 20га саду, худобу, реманент. Учні в ній жили, пра¬цювали в господарстві, а також на відбудові містечка. Вони відремонтували насосну станцію, водогін, на кошти колонії спорудили пам'ятник героям громадянської війни — пірамідальний стовп з червоною зіркою на вершку.

До складу трудової дитячої колонії увійшов комплекс закладів: дитячий будинок, трудова школа-семирічка, професійно-механічна і музична школа та педагогічні курси. Першим завідуючим колонією став Шестерньов Микола Олександрович, який працював до 1 липня 1923 року. Змінив його зав.дитячим будинком Ющук, який пропрацював лише кілька місяців, передавши завідування Д.С.Закатію.

На початку 1924 року в колективі колонії було вже чотирнадцять штатних працівників, про що свідчить довідка завідуючого колонією Д.С. Закатія від 15 січня 1924 року.

Сюди, крім нього входили зав. господарством Юркевич А.М., вихователі Присяжнюк Настя, Омелянович Галина, Сергієвська Олена комірник Гаванський Федір, сестра-жалібниця Панова Софія, прибиральниця Дегтярьова Настя, діловод-рахівник Маліновський В.Н., праля Трунова, перукар-кухар Луценко Іван, конюх Колоса Іван. У семирічній трудшколі із п’яти вихователів колонії не всі мали відповідну освіту.

Матеріальна база колонії була просто таки злиденною. Як свідчить акт передачі майна новому зав. колонією Бевзу від 9 березня 1924 року, в колонії нараховувалось 8 коней, 5 корів, 4 теляти, 2 свині, 30 курей, 3 плуги, 4 вози, 3 культиватори, 1 емальована миска, 2 чайних блюдця, 3 гладущики, 2 чашки, 1 черпак, 1 праска, 1 брусок, 2 гасових лампи. Із шкільного приладдя було 3 глобуси, карти, таблиці, з канцелярського – 2 чорнильниці, 6 ручок, 1 лінійка, 1 рахівниця.

З осені, всі діти шкільного віку відвідували школу. З настанням холодів через брак взуття і одягу відвідування в більшості припинилося, групові заняття спочатку проводились, а з наступом холодів проводилися слабо. «Майже всі діти не мають ні панчох, ні взуття, ходять босі. Приблизно у 50 дітей від холоду спухли ноги, у деяких пухлина розповсюдилась до колін, загрожує переходом у злоякісні запалення, кістковий туберкульоз і гангрену. Жодної пари взуття для колонії не поступило. Білизна на дітях не мінялась вже близько місяця. Вона дуже брудна, у ній багато паразитів. Діти багато хворіють. Тіло покрите струпами. Вони не ізольовані і знаходяться у постійному контакті зі здоровими. Діти не миті з того часу, від коли припинилось купання в річці» Але незважаючи на такі труднощі праця з дошкільнятами проводилась завдяки сумлінній роботі виховательки Т. Присяжнюк.

18 квітня 1924 році Вінницький окружний, виконавчий комітет приймає постанову, про реорганізацію Тиврівського дитячого будинку. Було запропоновано розмісти дітей в Браїлівській дитячій колонії. Частину дітей разом із двома вихователями вирішили перевести до Немирівської колонії.

Про цей період існування Тиврівського дитячого будинку документальних свідчень не залишилося усі вони були знищені в період німецько-румунської окупації містечка. Зі слів колишніх вихованців дитячого будинку відомо, що в довоєнний час тут виховувалося від 500 до 600 дітей-сиріт. Вони навчалися в школі-семирічці. Найбільше поповнення дитбудинку було в період геноциду-голодомору 1932 – 1933 років. «У голодні 32-33 роки учителі школи, самі пухнучи з голоду, рятували обездолених і посиротілих дітей, збираючи їх по спустошених голодом садибах та віддаючи до дитячого будинку, де вони мали надію отримати окрайчик хліба, кухлик холодного і несолодкого чаю, ріденький і пісний куліш. Харчів було обмаль, не вистачало ліжок, білизни, одягу, однак діти все ж вижили».

Учні 5-го класу дитячого будинку на святі Піонерії. 1953 рік.

Вихованці дитячого будинку на маївці. 1957 рік.

Вихованці дитячого будинку. Травень, 1954 рік.

Вихованців дитбудинку жителі Тиврова Краснобаєва Ганна Несторівна та Франко Ніна Євменівна згадують, як їх врятували від голодної смерті, віддавши до дитячого будинку. Навіть у такий нелегкий час вихованці мали можливість здобувати освіту. Так Ганна Несторівна та Ніна Євменівна змогли закінчити хоч чотири класи початкової школи. Такою ж була доля більшості маленьких тиврівчан.

Пережили страшне лихоліття і залишилися працювати в Тиврівському районі Тлока Софія, Чорноус Тетяна, Кравець Іван, Бондар Ольга, Сорока Марія, Купцова Анастасія, Берега Олена, Зелінська Раїса, Тернашівський Микола, Гуревич Борис, Ігнатенко Тетяна, Крейтерман Фіра.

В 1933-1934 році в приміщенні дитбудинку розміщувалася районна хлібопекарня. На початку 1940 року приміщення школи було замалим, щоб вмістити усіх дітей, що мали здобувати освіту, тому запланувалося будівництво нової школи, але 18 липня німецько-фашистські загарбники окупували Тиврівщину І війна зруйнувала усі плани. Зі шкільної лави випускники Тиврівської середньої школи пішли на фронт, щоб захистити свою Вітчизну.

Групи дітей було евакуйовані на Схід. Однак відправити вдалося лише 320 вихованців, бо не вистачало транспорту. 160 залишилися в окупованому Тиврові, 40 з них знайшли притулок у родичів та знайомих, 120 не було куди дітися. Доля сиріт фашистів не цікавила і вони вигнали дітей на вулицю. Приміщення в дитбудинку зайняли під штаб та житло для льотчиків і танкістів, на території розмістили кілька десятків танків та автомашин. Усю худобу, що знаходилась в підсобному господарстві постріляли на м’ясо.

Шість місяців займали німці приміщення дитячого будинку, а 120 дітей в цей час приютилися в сусідніх будинках, де нині музична школа, та в старенькій халупі, яка була на території теперішнього скверика. Діти голодували, ходили босі, обдерті, хворі, завошивлені, жебракували в Тиврові та навколишніх селах. Німці ж не те ,що відмовляли дітям в шматку хліба, а й близько не допускали їх до їхнього ж власного помешкання.

Старші вихованці не мирилися з таким становищем. Палаючи ненавистю до ворога, восьмикласники Віктор Греббініков, Михайло Байдаров, залишивши на варті свого товариша Миколу Чарина, по водогонній трубі залізли на другий поверх і перерізали кабель зв’язку, який зв’язував штаб із Сутисківським аеродромом, а також з Миколаєвом та Одесою. Десь через півгодини фашисти виявили пошкодження, підняли тривогу і кинулися на пошуки диверсантів, але юні сміливці на цей час уже встигли втекти і заховатися.

У грудні 1941 року наступило деяке полегшення в житті вихованців дитячого будинку. Тиврів увійшов до складу так званої Трансністрії і тут з’явилися нові господарі – румуни. Але, від’їжджаючи, німці залишили тяжку спадщину. Вони пограбували дитбудинок, вивізши усі ліжка, забравши з майстерень верстати, навіть повиймали з вікон шибки. Фото майстерні.

Однак, самі румуни були менш жорстокими, ніж німці. Вони таки не жаліли для голодуючих дітей харчів, дозволяли вихователям йти в села і випрошувати в громадських господарствах продукти – ячмінне борошно, пшоно, олію. Основною їжею дітей була лемішка із житнього борошна або пшоняний суп без солі.

Дозволили румуни й навчання в школі. Однак грубок з відсутністю дров, не палили, підручників, зошитів та ручок не було, основним навчальним предметом став Закон Божий. Рідко хто з дітей відвідував школу. Виснажені від постійного голодування, замучені холодом, вошима, діти постійно і тяжко хворіли. Однак доля хворих дітей фашистів не цікавила. Лише лікар – чех, який лікував німців, таємно від своїх господарів подавав дітям посильну допомогу, крадькома постачаючи їх ліками, інколи цукерками. Він був милосердною людиною, адже сам втратив дружину і двох дочок, які загинули під час бомбардування залізничної станції.

Зокрема, протягом двох років і 8 місяців фашистсько-румунської окупації померло одинадцять вихованців колишнього дитбудинку. Таким чином із всіх вихованців, які залишилися в Тиврові, пережили страшні роки окупації і залишилися живими близько ста дітей. В цьому велика заслуга вихователів Горячової Клавдії Спиридовнівни, Вергелес Євгенії Кирилівни, Пехерт Катерини Вільгельмівни, санітарки Пронь Олександри Степанівни, які нехтуючи небезпекою і долаючи труднощі, рятували дітей. У великому корпусі дитячого будинку після вигнання німецьких та румунських загарбників майже зовсім не було підлоги, дверей, постільних речей.

Багато учнів нашої школи залишилися на полі бою на завжди, виконавши свій обов’язок перед рідними, перед своїм містечком, перед Україною, не осоромивши своє ім’я. Відомі імена деяких колишніх вихованців, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної Війни. Це Соловей Василь, Харламов Григорій, Берега Василь, Бондар Андрій, Лещенко Леонід, Цовна Олексій. Не повернулося з війни і багато довоєнних працівників дитячого будинку Ландер Натан (директор з 1933 по 1936р.) Доробало Юхим, завуч, який проводив підпільну діяльність, був заарештований, сидів у румунській тюрмі в Тирасполі.

Восени 1944 року в Тиврівському дитячому будинку виховувалось понад 400 дітей. Часто їм самим доводилось заготовляти паливо. І навіть за таких важких умов, коли не було зошитів, підручників, всі діти навчались у середній школі. Поступово зміцнювалась матеріальна база дитячого будинку, кращим ставало харчування дітей та їх життя. Після визволення Вінницької області в Тиврівський дитбудинок почали прибувати діти, батьки яких загинули на фронті. До осені 1944 року в будинку вже було близько 500 дітей.

Складне завдання постало перед директором Вишневським Юлієм Цезаровичем та педколективом. Не вистачало ліжок, меблів, харчів. Варили борщ з кропиви, видавали щодня по 500 грамів хліба. Не було палива. Тому старші діти, вихователі, техпрацівники були послані в Дзвониський та Канавський ліси на заготівлю дров.

Після закінчення війни більш досконалою стала система навчання й виховання у Тиврівському дитячому будинку. Тут працювало 5 різних гуртків по 25—З0 вихованців. Гуртки створені за інтересами, зокрема, технічний гурток, де керівником був Бецман П.І.,члени технічного гуртка змонтували діючий макет села площею З0 кв. м, і в 1955 році були нагороджені медалями ВСГВ. Наступного року таку нагороду одержали інші З0 вихованців, гурток юннатів (керівник Папенко В.Я.). Значних успіхів досяг духовий оркестр, яким незмінно, починаючи з 1947 року, керував П.К.Павлусенко. Оркестр та хоровий гурток (керівник Т.Д.Присяжнюк) неодноразово займали перші місця на обласних олімпіадах і нагороджувались грамотами.Заняття в гуртках допомагали дітям не тільки цікаво проводити дозвілля, а й розвивати свої здібності та нахили, а після закінчення школи обрати майбутню спеціальність.

Павлусенко П.К. навчає гри на бандурі.

Т.Д. Присяжнюк серед друзів – однополчан.

Дитячий будинок дав путівку в життя більш як 5 тис. дітей. Багато з них одержали вищу освіту. Урочисто відзначив колектив дитячого будинку 35-річчя з дня його заснування. Вихованці одержали від гостей багато подарунків велосипеди, баяни, радіоли, швейні машинки тощо.

В 1959 році дитячий будинок перетворено в школу-інтернат. Його гордістю були добре обладнанні навчальні кабінети: фізичний, хіміко-біологічний, математичний, англійської мови, кімнати образотворчого мистецтва, казок, бібліотека й читальний зал,виробничі майстерні.

Першим директором було призначено Ніколайчук О.Г., а з лютого 1961 р – Мишківського Й.М. Вихованці виконували основний обсяг робіт із самообслуговування, працювали на підсобному господарстві, в майстернях: швейній (керівник Валова), столярній (Дорош Г.В.), слюсарній (Брозінський С.Й.).

З 1963 року школа-інтернат із середньої загальноосвітньої переходить на рівень неповної середньої школи і такою проіснувала 30 років. За цей час директорами були призначені Григоренко Г.Ю., Янишин В.А., Мишківський Й.М., Подзігун М.С.. Дирекція школи провела значну роботу по зміцненню навчальної бази школи. Зокрема, було обладнано фізкабінет, хімічну лабораторію, поповнено бібліотеку, споруджено спортивний майданчик на нерівному занедбаному пустирі перед школою (закуплено 35 швейних машин, збудовано корівник, гараж, склад). Налагоджено роботу теплиць.

Більше 20 років свого життя і важкої праці вклав в розвиток школи-інтернату Мишківський Й.М. - вдумливий педагог, добрий господарник, він розвивав навчально-методичну і матеріальну базу школи.

За його керівництва у школі було створено кабінети хіміко-біологічний, математичний, англійської мови, технічних засобів навчання, географічний, а також спортивний зал, кімнату образотворчого мистецтва, піонерську, музичну, шахову, влаштовано бібліотеку з читальним залом та актовим залом на 300 місць.

В шістдесяті роки було створено належну базу для трудового виховання і побудовано приміщення майстерень на 4 кімнати по 84 квадратних метри, в яких розміщено 2 столярні майстерні, в загальному на 26 столярних верстатів, та слюсарну майстерню теж на 26 верстатів, майстерні зразу не були електрифіковані. Було збудовано їдальню на 250 місць, з’єднано добудовою навчальний корпус з гуртожитком.

Працювати було надзвичайно важко. Наповнюваність дітей була дуже велика: було 12 класів-комплектів, число учнів доходило до 420 чоловік. Основна трудність була в тому, що дітей звезли з 14 дитячих будинків. Педагогічний колектив працював над тим, щоб виховати і дати їм максимум знань, але основне їх потрібно було утримати в школі. Матеріальне забезпечення інтернату було непогане, але дітям звикнути до режиму школи-інтернату було важко. Спальні були переповнені, в деяких спальних-кімнатах було до 20 дітей. Педагогічний колектив робив все для того, щоб дітям жилось затишно, щоб вони звикали до дисципліни, створювали міцні дитячі колективи.

У школі постійно проводилась робота по патріотичному вихованню. Часто організовувалися зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної Війни, Героями Соціалістичної Праці, передовими працівниками сільського господарства району, талановитими умільцями-самородками мистецтва.

Значною матеріальною підтримкою для школи-інтернату було його підсобне господарство. Школа мала 40 гектарів землі, де вирощувалися: зернові культури, помідори, огірки, капуста, картопля, морква, цибуля та інше. Крім землі було ще дві пари коней, 6-7 корів, більше 50 свиней. Крім матеріального забезпечення допоміжне господарство мало важливе значення у трудовому вихованні дітей, у їх профорієнтаційній діяльності. Цим самим їм прививалася любов до праці, землі.

Після закінчення школи-інтернату хлопчиків відвозили на Донбас у профтехучилища, а дівчаток влаштовували у професійні навчальні заклади Вінниччини.

Кожен рік дирекція школи звітувала про влаштування своїх випускників. Школа-інтернат славилася своїми талантами. Під керівництвом Присяжнюка Тимофія Дементійовича був створений шкільний дитячий хор, який займає неодноразово призові місця на районних та обласних олімпіадах художньої самодіяльності. Кожного року відзначаючи новорічні свята, учні школи-інтернату під керівництвом вихователів готували саморобні костюми на бал-маскарад. За костюми вони отримували призи, подарунки. Ці свята приносили дітям багато радості. Протягом довгого часу в школі-інтернаті існував дитячий духовний оркестр, яким керував здібний музикант і талановитий педагог Павло Кирилович Павлусенко. Оркестр, керований ним був активним учасником всіх районних урочистостей. В школі регулярно проводилися тижневі, підсумкові лінійки, роботи учнівського колективу, в супроводі духовного оркестру. Музика духовного оркестру надавала сили і наснаги, творчих злетів підростаючому поколінню, вводила в світ прекрасного.

Світлина учнівського духовного оркестру під керівництвом Мартинюка М.Ф.1979 рік.

З приходом 1976-1981 року директора школи Михайла Сергійовича Подзігуна у школі значно посилилася робота по шкільному самоврядування. Було створено учнівський комітет, який засідав щоп’ятниці під керівництвом старшої піонервожатої. Проводилися підсумки роботи всього учнівського колективу по наслідках навчання, виховання і санітарного стану (по групах) за минулий навчальний тиждень. Результати роботи висвітлювалися на спеціальному стенді, який розміщувався на коридорі школи, а також цінаслідки оголошувалися на щотижневих підсумкових лінійках. Називалися переможці змагання, яким вручалися перехідні вимпели. Це стимулювало роботу учнів і кожен учень колективу намагався набрати якнайбільше балів, щоб зайняти призове місце. Батькам найкращих учнів школи-інтернату надсилалися вітальні листівки, подяки за навчання дітей в кінці кожного півріччя.

З метою поглиблення знань в школі проводилися предметні тижні, які закінчувалися предметним спором, на якому діти мали змогу показати свої знання, уміння і здібності з того ж чи іншого предмету. Постійно працювали гуртки: математичний, фізичний, краєзнавчий, драматичний, художнього читання, хоровий, танцювальний, ляльковий, “Умілі руки”. У шкільних майстернях діти навчалися столярної справи, свої вироби представляли на районних виставках. У школі діяла постійна виставка дитячого малюнка, присвячена різним знаменним датам, вона також відображала природу рідного краю, дитячу фантазію.

Участь педколективу школи – інтернату у Першотравневій демонстрації трудящих (директор Подзігун М.С.). 1979 рік

З ініціативи учнів старших класів постійно працював шкільний радіовузол, по якому щопонеділка виступали самі учні. Вони готували виступали до святкових дат, робили короткі повідомлення про події, що відбувалися в країні протягом тижня, вітали іменинників із днем народження, виступали з різних питань шкільних буднів. Постільки діти знаходилися весь час у школі, кожного недільного вечора проводився “Клуб вихідного дня”, де діти мали змогу потанцювати, повеселитися. Проводилися різноманітні конкурси, ігри, вікторини. Усе це сприяло згуртуванню і збереженню учнівського колективу школи-інтернату.

Вдалим поєднанням принциповості керівника і доброзичливості людини Подзігуну М.С. вдалося досягти значних успіхів у навчально-виховному процесі. Школа займала одне з кращих місць не тільки в районі, але й серед шкіл області.

У 1981 році в школу-інтернат знову повертається Мишківський Й.М., який продовжує набуті традиції і впроваджує їх в життя. У цей час посилилось патріотично-національне виховання дітей, входять в життя школи уроки: народознавства, свята рідної мови, літературні вечорниці. Такі уроки поглиблювали інтерес учнів до народної творчості, розкривали багатство народної душі, історії України, викликали почуття національної гідності.

Колектив вчителів та учнів випускного класу, 1984 рік

З 1993 року школу-інтернат було реорганізовано в ліцей-інтернат для обдарованої сільської молоді, куди перейшла значна частина працівників школи-інтернату. На сьогодні він є «найстарішим» закладом такого типу у сільській місцевості на Вінниччині. Ініціатором створення закладу був завідуючий Тиврівським відділом освіти Подзігун Михайло Сергійович.

Подзігун Михайло Сергійович – засновник Тиврівського ліцею-інтернату поглибленої підготовки в галузі науки

Зроблено це було у відповідності до рішення 12 сесії 21 скликання Тиврівської районної Ради народних депутатів Вінницької області від 10.02.1993р. та розпорядження районної державної адміністрації за №180 від 13.08.1993р.